/9Продовження
Перейдемо до історично-антрополоґчного з’ясування, тобто висвітлення історично-політичних «негараздів» винних у тому, що й зараз маємо плутанину у питанні, що таке слов’янські мови та які «слов’яни» з часом примудрились долучитись до слов’янства. Але, продовжуючи нашу тему про мову, надамо в цьому місці слово видатному поьському поетові А. Міцкевічу, який у своєму захопленні українською мовою писав: «ТЕРРИТОРІЯ УКРАЇНИ Є МІСЦЕПЕРЕБУВАННЯ ЛІРИЧНОЇ ПОЕЗІЇ. ЗВІДСИ, З ПІСЕНЬ НЕВІДОМИХ ПОЕТІВ ВОНА НАЙЧАСТІШЕ ПРОНИЗУЄ ВСЕ СЛОВ’ЯНСТВО. Козак, який сидить поруч зі своєю землянкою або очеретяною хатою, вслухається в тишу зі своїм конем, що пасеться неподалік, своїм поглядом оглядає зелений степ та, замислюючись, розмірковує про битви, які тут відбулися, про перемоги й поразки, які колись ще відбудуться. Пісня, яка виливається з його грудей, висловлює національні почуття, повсюдно охоплює вогнем, слідуючи від роду до роду. Дунай, ця священна річка слов’ян, майже завжди має певну роль в цих піснях. Він пронизує ці повні таїнств рівнини, цю сповнену пристрасного очікування землю нерозгаданої долі. Й часом він, як Океан Гесіода, представляє найостаннішу межу відомого світу, часом забарвлюваний кров’ю, як Скамандер Гомера, розмелює укріплення, тіла воїнів та скарби королів. Але те, що так поетично СКАЗАНО ПРО ЦЮ ЗЕМЛЮ, УСЕ ЦЕ МІЗЕРНО МАЛЕ ПОРІВНЯНО З НАТХНЕННЯМ, ЯКЕ ВОНО ПРОБУДЖУЄ» [1].
З думкою А. Міцкевича погоджується й французький вчений Конрад Мальт-Брун, який у своїй книзі пише: «Український селянин безперервно підтримує цей давній вогонь (дум та пісень. – Ред.), й Бродзинський [2], професор національної літератури у Варшаві, запевняє, що ЗБІРКА ЦИХ ПІСЕНЬ [3] МАЄ ДЕЯКУ СХОЖІСТЬ З ІЛЛІАДОЮ» [4]. При цьому французький учений тут же відзначає, що «АЖ ДО XVI СТОРІЧЧЯ ВЗАГАЛІ НЕ ІСНУВАЛО ПОЛЬСЬКОЇ ПОЕЗІЇ (Bis zum sechzehnten Jahrhunderte giebt es gar keine polnischen Gedichte)» [5].
Навіть росіяни у своєму енциклопедичному виданні про народи, які населяли царську Росію, змушені були визнати, що «У СФЕРІ ПОЕТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ УКРАЇНСЬКИЙ НАРІД МАЄ МАЛО СОБІ ПОДІБНИХ. Його багата поетична натура вилилася в неосяжну кількість дум, побутових та обрядових пісень, прислів’їв, леґенд й т. д. У думах, як творах найбільш колоритної епохи козацтва – цього своєрідного волелюбного лицарства, найбільше відбилася вся сукупність чисто народних рис…» [6]. Але знову про ліричну поезію.
Названа поетом ЛІРИЧНА ПОЕЗІЯ у своєму найменуванні має корінь-слово ЛІРА, а ще згаданий нами раніше античний ґрамматик Юлій Полідевк вказував на те, що европейські скити, предки українців, винайшли п’ятиструнний музичний інструмент. Проте «ЛІРА Є СИСТЕМА НЕГАРМОНІЧНИХ И ГАРМОНІЧНИХ ЗВУЧАНЬ. Й ЯК ІЗ ПРОТИЛЕЖНОГО ОДНОГО ЯВЛЯЄТЬСЯ ГАРМОНІЯ, ТАК ВІДПОВІДНО Й ЛІРУ РОЗГЛЯДАЮТЬ ЯК ВСЕСВІТ» [7]. Тому не випадково батьківщиною ліри й ліричної поезії, як симболів гармонії, є земля України, не випадково Орфей родом скит, тому й Овідій каже про світову вісь, яка проходить через землю европейської Скитії-України.
Усе, що ми сказали вище про антропоґеоґрафію, про місце проживання українців, про ліричну поезію, поза всяким сумнівом нерозривно пов’язане з мовою. Тут треба особливо підкреслити зв’язок мови з місцем її побутування та знову згадати А. Міцкевича, який написав про це чудові слова. Він говорив про слов’янську мову, але ми з повним на те правом можемо віднести їх до української – праматері всіх слов’янських мов. «Слов’янська мова настільки ж давня, як індійська й ґерманська, ще й сьогодні нею розмовляють 80 мільйонів людей. ЯКЩО ХТОСЬ ДОСЛІДЖУЄ ЇЇ ЕТИМОЛОҐІЮ, ТОЙ НЕ ПОВИНЕН ПОРІВНЮВАТИ МЕРТВІ БУКВИ, А ПОВИНЕН ВИВЧАТИ ЖИВІ МОВИ, РОЗГЛЯДАТИ ЇХ РУХЛИВИЙ ЛИК, ПЕВНОЮ МІРОЮ ЧИТАТИ ПО ЇХНІХ ОЧАХ. Та перш за все ці мови є самодостатніми й не терплять нічого чужого. Чужорідні слова, будучи численними, втрачають у них свою вагомість та тонуть тут; усе ж вони не можуть звично використовуватися, щоб не втратити свій чужорідний характер. Візьміть для порівняння довільне вітчизняне слово та розгляньте його від кореня аж до граничних його розгалужень. Воно завжди буде розглядатися в лоґічній та ґрамматичній цілісності. Кожне це слово, завдяки різним змінам, приводить до найдавніших часів, й так само веде до сьогоднішнього часу. Тут одночасно виявляємо дивну цілісність та універсальність. Можна було сказати, що вся ця нечувана за своїм обсягом мова ніби народилася сама із себе, металл, що виливається без усякої домішки, одного разу народився з одного єдиного Слова.
При роздумах про нього виникають важливі філолоґічні питання, які вирішуються двояким чином від двох різних філософських шкіл. Ті, які приймають леґенду, дотримуються того, що людські мови є даром Одкровення; а згідно з думкою індивідуалістів, людина сама створила мову, тоді як спочатку вона називала чуттєві запити й відчутні предмети. Пізніше ці імена перенеслися на абстрактні поняття. Дослідження слов’янської мови немов примирює це протиріччя. Обидва принципи перебувають в ньому – божественний та людський, вони ніби представляють собою злиття з двох мов, які одночасно розвиваються, з яких одна видимо проявляється з невидимих речей, а инша піднімається з чуттєвого світу в область вищої реальності, й обидві зустрічаються на певному ступені народної просвіти. Втім, такий розподіл ми знаходимо в книзі Буття, де Бог Сам наділяє одну частину буття іменами, але решту найменування надає людині» [8].
Подібним чином оцінив українську мову за її звучанням тогочасний поет та перекладач українських пісень німецькою мовою Ф. фон Боденштедт, який довго жив у Росії й багато подорожував Україною. «УКРАЇНСЬКА МОВА… НАЙМЕЛОДІЙНІША Й НАЙГОЛОСНІША ПОМІЖ УСІМА СЛОВ’ЯНСЬКИМИ МОВАМИ, З ВЕЛИКИМИ МУЗИЧНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ» [9]. Це було сказано в передмові книги, але далі, не стримуючи свого здивування мелодійністю й красою української мови, цей німецький поет пише: «НІДЕ, В ЖОДНІЙ КРАЇНІ ДЕРЕВО НАРОДНОЇ ПОЕЗІЇ, ЩО ДАЄ ТАКІ ЧУДОВІ ПЛОДИ, НЕ ВІДОБРАЗИЛО ДУХ НАРОДУ ТАК ЖИВО ТА ІСТИННО У СВОЇХ ПІСНЯХ, ЯК В УКРАЇНЦІВ. Який зворушливий дух смутку, яка глибина справжнього людського почуття виражена в піснях, що їх козак співає на чужині. Яка ніжність у парі з чоловічою силою обвиває його пісні любов’ю. Ще особливо виділяються такт й скромність почуття, що правлять в усьому. Серед усіх українських народних пісень, а їх існують тисячі!– немає жодної, від якої почервоніли б дівочі щічки» [10].
Підтримуючи сказане фон Боденштедтом, професор Д. К. Зеленін також зауважує, що подібної думки дотримувалися й не зовсім дружньо налаштовані до українства польські діячі культури та політики. Зокрема, професор зауважив про те, що «на високу образність західноукраїнської співаної поезії звернули свою увагу старі польські вчені Зоріан Доленґа-Ходаковський [11] та Вацлав з Олеська (Залеський) [12], які об’єктивно визнали, що українські галицькі народні пісні багатші й довершені, ніж польські» [13]. Дійсно, тут не може бути ніякого порівняння, коли говоримо про багатство народного українського фольклору та поезії.
Фон Боденштедт наче розкриває внутрішній світ українця нам, далеким вже в часі їх нащадкам: «Всюди (в піснях. – Ред.) виявляється влада жінки, як це знову знаходимо в історії України, в безлічі походів лицарського світу середньовіччя. УКРАЇНЕЦЬ ЖИВЕ У ВНУТРІШНІЙ БЛИЗЬКОСТІ З ПРИРОДОЮ; вона вся – чудові картини, запозичення яких ми знаходимо в його піснях. Козак, який загинув в битві, злітає у височінь орлом, його брат при цьому втішає вмираючого, закриває йому очі, зозуля співає свою поховальну пісню в кущах бузини. Кожен хоробрий воїн є «світлим соколом», він переслідує ворога, як птах переслідує вітер. Із подиху вітру, шуму його хвиль, з иржання й стукоту копит свого коня він знає свою долю» [14]». С. 766-767.
Нарешті про неслов’янство московитів чи поки що росіян, дізнаємось спочатку від професора з Оксфорду К. Абеля, якого, як побачимо надалі, підтримували й відомі московські вчені історики та антрополоґи, не кажучи вже про науковий світ инших країн. «Карл Абель [15] пише про те, що «не було б помилковим припущення, що МОСКОВИТСЬКА АБО ФІНО-ТАТАРСЬКА РАСА, ЯКА ПРЕДСТАВЛЯЄ СЕБЕ СЬОГОДНІ В ЇХ СЛОВ’ЯНСЬКОМУ ВБРАННІ, ЗА СВОЄЮ ЧИСТОТОЮ КРОВІ ПОРІВНЯНО ЗІ СЛОВ’ЯНАМИ, ЯКІ ЖИВУТЬ ЗАХІДНІШЕ, ПЕРЕБУВАЄ НА НИЖЧОМУ ЩАБЛІ РОЗВИТКУ. Також особливості національного характеру кожного з них свідчать про те, наскільки сильно різняться вони один від одного. СЛОВ’ЯНО-РУСИ, ЯКИХ СЬОГОДНІ НАЗИВАЮТЬ МАЛОРОСАМИ, оскільки їхня країна займає лише четверту частину спільної европейсько-російської территорії, ЯВЛЯЮТЬ СОБОЮ СЕНТИМЕНТАЛЬНИЙ, ЧУТТЄВИЙ ТА МУЗИЧНО ОБДАРОВАНИЙ НАРІД З ЯСКРАВО ВИРАЖЕНОЮ СХИЛЬНІСТЮ ДО ЗЕМЛЕРОБСТВА, ОСІЛОСТІ Й ГОСПОДАРЮВАННЯ. Навпаки, СЛОВ’ЯНІЗОВАНІ ФІНО-ТАТАРИ, МОСКОВИТИ, ЯК ЇХ СПОЧАТКУ НАЗИВАЛИ, АБО, ЯК ЇХ СЬОГОДНІ НАЗИВАЮТЬ, ВЕЛИКОРОСИ, ОСКІЛЬКИ ЇХ РАСА ЗАЙМАЄ ДВІ ТРЕТИНИ ТЕРРИТОРІЇ ЕВРОПЕЙСЬКОЇ ЧАСТИНИ РОСІЇ, ЯВЛЯЮТЬ СОБОЮ ВОРОЖУ, ХОЛОДНОКРОВНУ, РОЗВАЖЛИВУ ЛЮДИНУ, яка не особливо любить постійне, осіле життя, оскільки при кочовому способі життя може займатися або землеробством, або всіляким ремеслом. Але йому ближче бути коробейником або ремісником, він не знає сьогодні, де завтра знайде свій хліб, чи який шлях він обере в бездорожньому степу.
Слов’яно-руси одружуються з любові, фіно-руси переважно одружуються за вказівкою батька, причому піп є посередником та нерідко з оплатою. При цьому батько та священик при виборі нареченої більше керуються її міцною природою, ніж красою… У той час як слов’янин співає, фінський московит або мовчить, або займається філософствуванням, яке його роз’їдає. У той час як перший знаходить задоволення в незліченних піснях та баладах, останній займається хвастощами епічного таланту фінів й, крім того, зберіганням десяти тисяч приказок, здебільшого дотепних та дошкульних, але нерідко песимістичного й недоброзичливого характеру. У фінів розсуд заміщується почуттям, здоровий людський розум – буйною фантазією, жорстка сила замінює милу слабкість слов’ян» [16].
У свою чергу ось що писав про це саме знаменитий польський поет А. Міцкевич: «ТЕМНИЙ, УБОГИЙ, створений для рабства та знищення фін, зустрів у слов’янах вищу сутність, ніж він сам, але своїм доторком запаскудив того. ОКРЕМО ВЗЯТИЙ ФІН ЗАВЖДИ РАБ; вища влада використовує його як інструмент, й тоді він стає винищувачем»[17]… Про російську мову К. Абель говорить наступне: «Фіно-російська мова, як вище зазначалося, є не тільки дитям слов’яно-руської, але вона зазнала на собі істотного впливу старо-булґаро-словено-слов’янської, яка ще й сьогодні утворює ідіоматичні вирази православної церкви, колись вимовлені слов’янами, що живуть між Чорним та Адріатичним морями. Тут ці південні слов’яни були першими представниками своєї раси, які прийняли християнство від своїх сусідів, ґреків. Так виник булґаро-словенський діалект, який пізніше поширив нове Вчення далі на північ. На ньому проповідувалось Євангеліє як слов’яно-русам, так й фіно-русам. Але при цьому церковна мова дуже мало впливала на споріднені наріччя слов’ян, тоді як її вплив на фінів був набагато сильніший, так як тоді вони перебували на першій стадії СЛОВ’ЯНІЗАЦІІ. СЛОВ’ЯНИ З КИЄВА НЕ МАЛИ НІЧОГО ВІД БУЛҐАРСЬКОЇ ЯК ВАРІАЦІЇ СВОЄЇ ВЛАСНОЇ МАТЕРИНСЬКОЇ МОВИ» [18].
Як доповнення даємо тут кілька слов’янських абеток, серед яких так званна скито-гуннська існувала на теренах України ще до Різдва Христова.
[1] Mickiewicz Adam. Vorlesungen über slawische Literatur und Zustände. T. I. 1843. С. 29.
[2] Казимир Бродзинський (пол. Kazimierz Brodziński; 1791–1835) – польський письменник, професор національної літератури Варшавського університету.
[3] Warschauer Jornal. 1826. Juni-Heft.
[4] Malte-Brun С. Polen in geographischer, geschichtlicher und culturhistorischer Hinsicht. 1831. С. 397.
[5] Його ж, с. 397.
[6] Россия. Полное географическое описание нашего отечества: настольная и дорожная книга для русских людей: [в 19 т.] / под ред. В. П. Семенова; под общ. руководством: П. П. Семенова, В. И. Ламанского. Т. 7. Малороссия. Санкт-Петербург. 1903. С. 121.
[7] Thimus Albert Freiherr von. Die harmonikale Symbolik des Alterthums. Ab. 1. 1868. С. 247; Heraklit der Dunkle bei Synesius de Insomn. С. 133 A.
[8] Adam Mickiewicz. Vorlesungen über slawische Literatur und Zustände. T. I. 1843. С. 66-67.
[9] Die poetische Ukraine: eine Sammlung kleinrussischer Volkslieder. Ins Deutsche übertragen Friedrich Bodenstedt. 1845. С. X.
[10] Його ж, с. 16.
[11] Зоріан Якович Доленґа-Ходаковський (пол. Dolenga-Chodakowski), справжні ім’я та прізвище – Адам Зоріан Чарноцький (пол. Czarnocki; 1784–1825) – польський археолоґ, етноґраф та фольклорист.
[12] Вацлав Міхал Залеський (пол. Wacław Michał Zaleski, псевдо Wacław z Oleska; 1799–1849) – польський етноґраф, поет, драматурґ та політик.
[13] Зеленин Д. К. Воссоединенные украинцы // Советская этнография. № 5. 1941. С. 13.
[14] Die poetische Ukraine: eine Sammlung kleinrussischer Volkslieder. Ins Deutsche übertragen Friedrich Bodenstedt. 1845. С. 21.
[15] Абель Карл (нім. Abel Carl; 1837–1906) – професор в Оксфорді, вчений-лінґвіст, журналіст та перекладач. Автор цілого ряду книг з єґиптолоґії та мовознавства. Зігмунд Фройд використав для своєї теорії снів деякі ідеї з роботи Карла Абеля «Про протилежний смисл кореневих слів» (Über den Gegensinn der Urworte. 1884).
[16] Надруковано в «Journal de l’Instruction Publique de l’Empire Russe». Janvier, 1835. Carl Abel, Gross- und Klein-Russisch, aus Ilchester-Vorlesungen über vergleichende Lexikographie. 1885. С. 16–21.
[17] Adam Mickiewicz. Vorlesungen über slawische Literatur und Zustände. 1843. T. I. С. 321–322.
[18] Carl Abel, Gross- und Klein-Russisch, aus Ilchester-Vorlesungen über vergleichende Lexikographie. 1885. С. 55, 56.
З книги «Буття та об’явлення української мови», Київ, 2021 р. С. 766-767, 33.