МОВА: життя та буття нації

«Сама по собі мова є велике таїнство, вивчення та пізнання якого в майбутньому відкриє чимало дивного для людини, оскільки ми знаємо із Святого Письма, що все створило Слово. Та поки «МОВА все ще не видає нам своєї сутності: того, що вона ДОМІВКА ІСТИНИ БУТТЯ… Щоб людина не робила, однак, знову може опинитися поблизу буття. Спершу вона мусить навчитися існувати на безіменному просторі. Вона мусить однаково ясно побачити як спокусу публічності, так й неміч приватності. Людина мусить, перш ніж говорити, знову відкритися для вимоги буття з ризиком того, що їй мало чи рідко що вдасться сказати у відповідь на цю вимогу. Тільки так слову знову буде подарована цінність його єства, а людині – дах над головою для проживання в істині буття» [1].

Та якщо ми називаємо мову «ДОМІВКОЮ ІСТИНИ БУТТЯ», то чим же є її матерія, яка сама по собі не є матеріальною. Отже, можна також сказати, що «справжня МАТЕРІЯ МОВИ – ЦЕ, з одного боку, ЗВУК ВЗАГАЛІ, а з иншого – сукупність чуттєвих вражень та мимовільних порухів духу, що передують утворенню поняття, яке здійснюється за допомогою мови» [2]. Звідси ясно випливає те, що «мова у своїй суті не вираження орґанізму, не є вона вираженням й живої істоти. Тому ніколи не вдасться сутнісно осмислити її ні з її знаковості, ні, мабуть, навіть з її семантики. МОВА Є ПРОСВІТНО-ПРИХОВУВАЛЬНЕ ЯВИЩЕ САМОГО БУТТЯ» [3].

Проте Буття має двоїсту природу: духовну та матеріальну, що проявлена першою. Отже, світ духовний та матеріальний (людський). Таким чином, «МОВА ПОВИННА, відтак, СПРИЙНЯТИ ДВОЇСТУ ПРИРОДУ СВІТУ ТА ЛЮДИНИ, щоб передавати їх взаємний вплив один на одного, АБО ж вона повинна, навпаки, ПОГЛИНАТИ У СВОЇЙ ВЛАСНІЙ ЗАНОВО СТВОРЕНІЙ СТИХІЇ СУТНІСТЬ ЇХ ОБОХ, реальність суб’єкта та об’єкта, зберігаючи лише їх ідеальну форму» [4]. Та оскільки згадані вище дві природи нерозривні, то й мова існувала із самого початку, й був потрібний лише момент, коли мова виявлялася через мовлення. Иншими словами, «мова не може виникнути инакше як відразу та раптом, або, точніше кажучи, мові в кожен момент її буття має бути властиве все, завдяки чому вона стає одним цілим… [Цю тезу В. Гумбольдта підтверджує Святе Письмо, розповідаючи про те, як Адам «відразу й раптом» давав «імена» всякій тварі. – Ред.] У мові немає нічого одиничного, кожен окремий її елемент проявляє себе лише як частина цілого. Яким би природним не здавалося припущення про поступове утворення мов, воно могло виникнути лише відразу. ЛЮДИНА Є ЛЮДИНОЮ ТІЛЬКИ ЗАВДЯКИ МОВІ, А ДЛЯ ТОГО ЩОБ СТВОРИТИ МОВУ, ВОНА ВЖЕ МАЄ БУТИ ЛЮДИНОЮ. Коли припускають, що цей процес відбувався поступово, послідовно й ніби по черзі, що з кожною новою частиною здобутої мови людина дедалі більше ставала людиною та, вдосконалюючись таким чином, могла знову придумувати нові елементи мови, то не беруть до уваги НЕПОДІЛЬНІСТЬ ЛЮДСЬКОЇ СВІДОМОСТІ Й ЛЮДСЬКОЇ МОВИ, не розуміють природу дії розуму, необхідного для осягнення окремого слова та разом з тим достатнього для розуміння всієї мови» [5].

Так, згадуючи нашого праотця Адама й висловлені вище думки про мову, можна сказати: «оскільки в найдавніший, початковий період, що відкривається нам історією, людина є вже обдарованою усіма людськими здібностями, а отже, й мовою як природним виразом їх усіх, то утворення мови передує історичному життю народів» [6]. А тому «увесь орґанізм мови утворюється вже в прадавню, доісторичну добу… Уся побудова мови вже в ту найдавнішу добу пройнята внутрішньою життєвою силою, яка з незапам’ятної пори й донині одушевляє мову. Мало того, ЧИМ ДАВНІШІ ФОРМИ МОВИ, ТИМ ВОНИ БАГАТШІ, ПОВНІШІ, СВІЖІШІ, ГНУЧКІШІ ТА БІЛЬШ ОДУХОТВОРЕНІ… ЖИВЕ СПІВЧУТТЯ ДО ЗВУКУ ЯК ПРИРОДНОГО ЛЮДСЬКОГО ВІДГОЛОСКУ ПОЧУТТЯ Й ДУМКИ, ТЕПЕР ВТРАЧЕНЕ…» [7]. Иншими словами, сама мова, з її «внутрішньою життєвою силою» потужно впливає на нашу свідомість та загалом формує нас, й насамперед на духовному плані.

Отже, ми бачимо та розуміємо, хоч й говоримо про мову, що мова є головною темою цієї книги; однак саме мова формує людську свідомість, а звідси формується й кожна окремо взята нація. Варто також згадати, що «кожна окрема мова є наслідком трьох різних, але взаємопов’язаних впливів: реальної природи речей, оскільки вона впливає на ДУШУ [8], суб’єктивної природи народу та своєрідної природи мови» [9].

Ведучи мову про будь-який нарід та його мову, застосовуючи, у зв’язку з цим, такі поняття, як «природа народу» та «природа мови», ми повинні сказати кілька слів про глибинне наповнення слова «природа». Те, що ми називаємо видимий довколишній світ природою, настільки для нас є звичним, що мало хто замислюється про те, а що ж, власне, є довколишня природа. Та оскільки вона осяжна та відчутна, то поза всяким сумнівом це означає те, що вона матеріальна. Проте будь-яка матерія, як й ця природа, являє собою проявлену ідею, що стала матеріальною. До неї входять як жива (орґанічна), так й нежива (неорґанічна) матерії. Подібне можемо сказати й про нашу мову як прояв наших думок чи нашого інтелекту». С. 917-918.

Але ми не повинні забувати про духовну складову мови, точніш це не просто складова її частина, це її прояв як діяльність. «Мова є не продукт ДІЯЛЬНОСТІ (Ergon), а ДІЯЛЬНІСТЬ (Energeia). ТОМУ ЇЇ СПРАВЖНЄ ВИЗНАЧЕННЯ МОЖЕ БУТИ ТІЛЬКИ ҐЕНЕТИЧНИМ. Мова є постійно відновлюваною роботою духу, спрямованою на те, щоб зробити артикульований звук придатним для вираження думки… мова, якої б форми вона не набувала, завжди є втіленням особистого життя нації… Само собою зрозуміло, що, для того щоб скласти уявлення про форму мови, треба звернути особливу увагу на реальні властивості її звуків. ДОСЛІДЖЕННЯ ФОРМИ МОВИ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ЇЇ АБЕТКИ, яка має служити ОСНОВОЮ при розгляді всіх її частин… За самою своєю природою форма мови є синтезом окремих елементів мови, що на противагу їй розглядаються як матерія, в їх ДУХОВНІЙ ЄДНОСТІ. Таку єдність ми знаходимо в кожній мові, й ЧЕРЕЗ ЦЮ ЄДНІСТЬ НАРІД ЗАСВОЮЄ МОВУ, ЯКА ПЕРЕДАЄТЬСЯ ЙОМУ В СПАДОК» [10].

Ці слова великого вченого (В. Гумбольд) звучать як дзвін на сполох для нас – щоб почути й повернутися до своїх витоків, а це мова та її рутенська абетка, яку не випадково поступово перейменували в «кирилицю». С. 719-720.

Звідси випливає та розуміється єдність понять мови та нації, це ніщо инше як цілість. «РОЗРИВ ЦІЛІСНОГО ЗВ’ЯЗКУ МОВИ ТА НАЦІЇ – ЦЕ ЗАВЖДИ КАТАСТРОФА. Як зазначалося вище, ВОНА ПОЗНАЧАЄТЬСЯ НА ФІЗИЧНОМУ ТА ПСИХІЧНОМУ СТАНІ НАРОДУ. Про зв’язок психічного та й фізичного стану народу з його мовою свідчать також слова нашого відомого вченого О. А. Потебні, до яких приєдналася ціла ґруппа відомих російських філолоґів. У своєму колективному зверненні вони писали: «Потебня у вигляді цілого вчення… доводив, розбором морфолоґічних, етимолоґічних та синтаксичних форм мови що ОСТАННЯ НЕ ТІЛЬКИ ВИРАЖАЄ СВІТОГЛЯД НАРОДУ, АЛЕ ВОНА Є ЄДИНИМ ЗАСОБОМ РОЗВИТКУ ДУХОВНИХ ЙОГО ЗДІБНОСТЕЙ. Без слів немає думок, без мови немає ні світогляду, ні здібностей; розвиваються вони тільки спільно з розвитком МОВИ, ЯКА ПОЄДНУЄ МАСУ ІНДИВІДІВ В ОДНУ НАЦІЮ… жива мова вічно й постійно змінюється, поряд із чим змінюються й спосіб мислення, об’єм та широта доступних лоґічному дослідженню предметів судження» [11]. Крім того, «МОВА – ЦЕ ЗРУЧНИЙ ЗАСІБ ДЛЯ СТВОРЕННЯ ХАРАКТЕРУ, ПОСЕРЕДНИК МІЖ ФАКТОМ ТА ІДЕЄЮ…» [12].

«Рідна мова кожного народу – це живий симбол його збірної особистості, його душевного життя та його творчого ґенія. Тому для багатьох людей із цілісною та вразливою натурою вимога зректися від своєї рідної мови рівносильна вимозі відречення їх від значної частини свого власного Я» [13]. Ці слова, колись сказані видатним українським етноґрафом та філолоґом К. Михальчуком, повертають нас не лише до теми про психолоґічний стан народу, але й чітко прояснюють феномен «хохляцтва» в чималої кількості етнічних українців. Втрата свого етноцентризму та приналежності до своєї нації й народу – це величезна трагедія для людини. К. Михальчук тут же наводить висловлювання О. А. Потебні з цього (й не тільки) приводу, важливість якого актуальна й до сьогодні. «Якби об’єднання людства за мовою й, взагалі, за народністю було можливе, воно було б погибеллю для людської думки, як заміна багатьох відчуттів одним, хоча б це одне було не дотиком, а зором. Для існування людини потрібні инші люди; для народності – инші народності. ПОСЛІДОВНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ Є ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ» [14].

[1] Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Время и бытие. Статьи и выступления. М. 1993. С. 195.

[2] Гумбольдт В., фон. Избранные труды по языкознанию. М. 1984, 2000. С. 73.

[3] Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Время и бытие. Статьи и выступления. М. 1993. С. 199.

[4] Гумбольдт В., фон. Избранные труды по языкознанию. М. 1984, 2000. С. 305.

[5] Так само, с. 308, 313–314.

[6] Буслаев Ф. И. Мысли об истории русского языка. И. Срезневского: [рецензия] // Отечественные записки. X. Т. 72, отд. V. СПб. 1850. С. 33.

[7] Так само, с. 32.

[8] Фон Гумбольдт використовує слово Gemüt, яке в німецькій мові також містить у собі такі поняття, як ХАРАКТЕР, ВДАЧА та в певному контексті – РОЗУМ. Вельми прикметне значення в даному контексті слова ДУША. – Ред.

[9] Гумбольдт В., фон. Избранные труды по языкознанию. М. 1984, 2000. С. 319.

[10] Гумбольд Вильгельм, фон. Избранные труды по языкознанию. Москва. 1984, 2000. С. 72, 72, 73.

[11] Об отмене стеснений малорусского печатного слова / Ф. Е. Корш, А. С. Фаминцын, В. В. Зеленский, Ф. Ф. Фортунатов, А. А. Шахматов, А. С. Лаппо-Данилевский, С. Ф. Ольденбург; Императорская Академия наук. Петербург. 1905. С. 59. (Прил. III).

[12] Гумбольд В., фон. Избранные труды по языкознанию. М. 1984, 2000. С. 303.

[13] Михальчук К. Что такое малорусская (южнорусская) речь? // Киевская старина. № 8. 1899. С. 185.

[14] Михальчук К. Что такое малорусская (южнорусская) речь? // Киевская старина. № 8. 1899. С. 185.

З книги «Буття та об’явлення української мови», Київ, 2021 р. С. 7, 8, 10.

Буття та об’явлення української мови

Василь Чебаник

Viktor Alina von Oertzen-Glairon

1 thought on “МОВА: життя та буття нації”

  1. Воля Нестор

    Васи́ль Я́кович Чеба́ник (нар. 5 серпня 1933, с. Клішківці Хотинського району Чернівецької області)— художник-графік, член Національної спілки художників України (1970). Заслужений діяч мистецтв України (1979), професор (1980), завідувач кафедри графічного дизайну Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука[1], член-кореспондент Національної академії мистецтв України (2013). Лауреат Шевченківської премії (2019).

Leave a Comment

Your email address will not be published.

Shopping Cart
  • Your cart is empty.